І. українська культура в умовах пострадянських трансформацій наслідки ігнорування сфери культури



Дата конвертації12.10.2016
Розмір444 b.


НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ПРОБЛЕМИ ТА ПРІОРИТЕТИ МОДЕРНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ Презентація аналітичної доповіді відділу гуманітарної політики

  • Київ, 18 червня 2014 р.


І. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В УМОВАХ ПОСТРАДЯНСЬКИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

  • 1.1. НАСЛІДКИ ІГНОРУВАННЯ СФЕРИ КУЛЬТУРИ:

  • ДЕГУМАНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА І СТРУКТУРНА КРИЗА КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ

  • упродовж доби Незалежності українське гуманітарне середовище майже не формувало конкурентоспроможні та цікаві для світу сенси;

  • стан у культурі характеризується загальним поняттям системної кризи: кризи інфраструктури, людських ресурсів, культурно-мистецького середовища, управління, кризи фінансової, правової, світоглядної;

  • позбувшись монополії радянського світогляду, в ціннісно-смисловому вимірі українське суспільство залишається фрагментованим, в якому співіснують різні, іноді несумісні, культурні й політичні орієнтації: радянські, націоналістичні, полікультурні, що накладаються на низку регіональних ідентичностей;

  • відчутним залишається брак опанування змісту загальноєвропейських цінностей у громадському житті, політичній та економічній діяльності, сфері управління;

  • держава і політичний клас, фактично, усунулися від культурних процесів, які відбуваються завдяки волі митців, громадських організацій, а також за часткової підтримки іноземних фондів і організацій культурного співробітництва.



    • 1.2. ЧИННИК КУЛЬТУРИ В ПОДОЛАННІ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ СУСПІЛЬСТВА
  • подолання радянських та пострадянських стереотипів у ментальності громадян України як деструктивних і рудиментарних;

  • продукування і поширення позитивних сенсів, адекватних потребам національної та громадянської консолідації та збільшення резистентності щодо внутрішніх і зовнішніх деструктивних впливів;

  • позиціонування в медійному просторі кращих взірців актуальної української культури (мистецтво, література, кіно, музика тощо), а також культурної спадщини;

  • популяризація у суспільстві ідей, що не мають таких політичних конотацій, котрі використовуватимуться як привід для конфліктів, протиставлення одних соціальних і політичних груп населення іншим;

  • цивілізоване облаштування і культурне наповнення навколишнього життєвого простору (пропагування ідей екомислення та мистецтва довкілля в освітніх, навчальних закладах і повсякденному житті);

  • позиціонування української культури за кордоном як чинник збільшення інвестиційної привабливості країни;

  • реформування управлінського класу та вироблення нової філософії культурного стратегування як складової державної політики.



    • 1.3. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО МОДЕРНІЗАЦІЇ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ
  • модернізація культурної політики відповідно до європейських стандартів;

  • формування моделі інноваційної культури, що базуватиметься на цінностях громадянського суспільства та демократії;

  • усвідомлення культури як ціннісного фундаменту реалізації реформ та рушія ефективної політики держави не лише в гуманітарній і культурній сфері, а й соціально-економічній;

  • партнерське залучення до реформи культурної політики громадськості – творчих спілок, дослідницьких центрів, українських і закордонних урядових та неурядових організацій, митців, активістів;

  • вдосконалення діючої моделі приватно-державного партнерства з метою підвищення інвестиційної привабливості сфери культури і залучення для її поступу спонсорських ресурсів;

  • підвищення престижу роботи в культурній сфері, рівня соціальної захищеності її працівників;

  • унеможливлення поширення в кадровій політиці бюрократизму, низького рівня менеджменту та політичного корпоративізму.



ІІ. ЗАВДАННЯ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ В УМОВАХ ПОДОЛАННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ В УКРАЇНІ

  • 2.1. ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМКИ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ

  • В КОНТЕКСТІ ПОТОЧНОГО СИТУАЦІЇ

  • динамічний музей: заохочення ініціатив щодо підтримки українських музеїв представниками малого і середнього бізнесу, сприяння міжнародній співпраці музейних установ на рівні виставкової діяльності, запрошення іноземних фахівців, стажування у закордонних музеях, участь у міжнародних конференціях та семінарах;

  • кіно: врегулювання на законодавчому рівні питання фінансової підтримки вітчизняного кінематографа, спираючись на успішний досвід країн Європи; відтворення соціально-орієнтованої регіональної мережі кінотеатрів, вдосконалення системи вищої спеціалізованої кіноосвіти, квотування для української кінопродукції в кінотеатрах і на телебаченні, податкові канікули для бізнесменів-інвесторів українського кіновиробництва;

  • актуальне мистецтво: інституалізація сучасного мистецтва, створення Національного центру сучасного мистецтва як масштабного музейного та науково-дослідного проекту нового покоління;

  • культурна спадщина: розширення можливостей державно-приватного партнерства, внесення змін до чинного законодавства, зокрема, до законів «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини», Кримінального кодексу, Кодексу про адміністративні правопорушення з метою посилення відповідальності за незаконне привласнення, знищення або спотворення культурних та археологічних пам’яток, заповідних територій тощо;



  • книговидання:

  • 1) забезпечення: наявності у книгарнях і книгорозповсюджуальних мережах не менше 50 % україномовних книг;

  • 2) звільнення українських видавців від сплати податку на прибуток терміном на 5 років;

  • 3) надання українським мережам книгорозповсюдження пільг на комунальні послуги, довгострокове та вигідне кредитування, соціальну рекламу тощо;

  • 4) активна боротьба з контрабандою, передусім – російської книжки;

  • 5) створення Інституту книги як окремої фахової інституції, що професійно займатиметься книжковою політикою, підтримкою актуальних і соціально-важливих проектів, закупівлею авторських прав за кордоном та підтримкою перекладів української книжки на інші мови.



    • 2.2. МОВНА ПОЛІТИКА У ПЕРСПЕКТИВІ СУСПІЛЬНОГО КОНСЕНСУСУ
  • формування ціннісно-смислового консенсусу на основі історичної та регіональної специфіки України, реальних соціологічних показників, результатів дослідження мовної ситуації в кожному регіоні, кожній області, кожному районі;

  • визначення механізмів та інструментів для посилення позицій державної мови (згідно законів низки країн кожна держава має право поширювати державну мову на власній території та вимагати від своїх громадян володіння нею);

  • відмова від ідеї «спеціального статусу для окремих мов національних меншин», оскільки це може призвести до юридичних і політичних спекуляцій;

  • запровадження державних безкоштовних курсів вивчення української мови у східних і південних регіонах з активним залученням волонтерських та інших громадських організацій).



    • 2.3. ПОСИЛЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ ПРИСУТНОСТІ УКРАЇНИ В ЄВРОПІ та СВІТІ
  • оптимізація роботи культурно-інформаційних центрів у складі закордонних представництв України (на період до створення мережі Українських Інститутів):

  • 1) підготовка та внесення змін до Положення «Про культурно-інформаційний центр у складі закордонної дипломатичної установи України» в частинах, що стосуються посилення його кадрового потенціалу та розширення завдань і функцій;

  • 2) визначення культурно-інформаційних центрів у складі закордонних представництв України як перехідних структур, зокрема на етапі створення повноцінної мережі Українських Інститутів у провідних столицях світу (на взірець німецького Гете-Інституту та Польського інституту);

  • 3) забезпечення роботи центрів фахівцями з культурного менеджменту та відхід від суто представницького характеру їх діяльності;

  • 4) розробка програм промоційної діяльності Культурно-інформаційних центрів;

  • 5) проведення регулярного моніторингу діяльності Центрів, їх потреб та можливостей;

  • створення мережі Українських Інститутів як культурних центрів:

  • 1) розробка концепції діяльності Українських Інститутів, вихід за межі популяризації культури;

  • 2) визначення режиму фінансування, який би заохочував участь зацікавлених підприємницьких кіл у роботі Українських Інститутів та відповідав вимогам державно-приватного партнерства, сприяв утвердженню культури як чинника економічного та соціального розвитку Української Держави;

  • 3) організація роботи Українських Інститутів як операторів міжнародної культурної діяльності України у столицях Європи (на першому етапі) та світу (в подальшому).



    • 2.4. СПІВПРАЦЯ ДЕРЖАВИ І ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА:
    • ОПТИМАЛЬНА МОДЕЛЬ КУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ
  • налагодження продуктивного та постійного діалогу з усіма зацікавленими учасниками культурного процесу: громадськими інституціями, творчими колективами, експертним середовищем, науковими установами;

  • створення механізму консультацій, який би забезпечив спільну відповідальність за якість культурної політики як державних органів управління, так і недержавних суб’єктів;

  • трансформація урядування сферою культури від адміністративного до демократичного стилю в державних закладах усіх рівнів;

  • посилення інституційної ефективності підрозділів управління культури для проведення спільної роботи і консультацій із недержавними організаціями;

  • запровадження щорічних культурно-гуманітарних тренінгів і відповідних освітніх програм для державних службовців та службовців органів місцевого самоврядування всіх рівнів;

  • створення умов для залучення громадян до вироблення і впровадження культурної політики;

  • оновлення матеріально-технічної бази культури, зокрема, модернізація обладнання культурних закладів, їх технічне переоснащення, комп’ютеризація, ремонт будівель та комунальної інфраструктури;

  • проведення наукового аналізу та вироблення стратегічних засад політики Української Держави у сфері культури та підготовка законотворчих ініціатив для оновлення нормативно-правової бази.




База даних захищена авторським правом ©pres.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка