Мужність складається не в тому, щоб перебороти небезпеку, а в тому, щоб зустрічати її з відкритими очима



Дата конвертації09.06.2016
Розмір445 b.


  • МУЖНІСТЬ СКЛАДАЄТЬСЯ НЕ В ТОМУ, ЩОБ ПЕРЕБОРОТИ НЕБЕЗПЕКУ, А В ТОМУ, ЩОБ ЗУСТРІЧАТИ ЇЇ З ВІДКРИТИМИ ОЧИМА

  • Пауль Рітхер


Можливість для подвигу існує в житті кожної людини. Але героїчні вчинки не роблять випадково. До них ідуть через учинки на перший погляд незначні, через ту саму повсякденність, що часом стає самим важким випробуванням …

  • Можливість для подвигу існує в житті кожної людини. Але героїчні вчинки не роблять випадково. До них ідуть через учинки на перший погляд незначні, через ту саму повсякденність, що часом стає самим важким випробуванням …

  • Не можна виховати мужньої людини, якщо не поставити його в такі умови, коли б він міг виявити мужність, - однаково в чому, - у стриманості, у прямому відкритому слові, у деякому позбавленні, у терплячості й сміливості…

  • (А. С. Макаренко)



“…герой – це людина, що у рішучий момент робить те, що потрібно робити в інтересах людського суспільства.”

  • “…герой – це людина, що у рішучий момент робить те, що потрібно робити в інтересах людського суспільства.”





  • Льоня та Коля ТУЗЕНКИ

  • 14-річні близнята-вундеркінди з села Баланівки що на Вінниччині

  • стали абсолютними чемпіонами Європи у розв’язанні логічних задач

  • з математики. Учні звичайної сільської школи,

  • Льоня та Коля Тузенки обійшли ліцеїстів із

  • дванадцяти країн світу! І повернулися з Парижа з

  • двома золотими медалями. До речі, організатори

  • Єврокубку не очікували зразу двох переможців

  • з абсолютно однаковими балами, тому довелося

  • терміново замовляти ще одну нагороду.

  • Самі близнята запевняють, що на чемпіонаті

  • думали кожен окремо. Усе по-чесному, бо і сиділи

  • Коля - за першою партою, а Льоня - за четвертою.

  • А що бали набрали цілковито однакові, то у близнят

  • від першого класу табелі з оцінками - один в один.

  • Подарунок за перемогу на Єврокубкові, до речі, вони теж отримали

  • один на двох. Хлопцям вручили… калькулятора. Але ж головне - не

  • подарунок, уважають близнюки, які щиро радіють триумфові та самій

  • подорожі. Бо ж за кордоном сільські хлоп’ята побували уперше.

  • До того ж, після паризької звитяги Миколку та Льонька запросили на

  • навчання до Українського фізико-математичного ліцею при Київському

  • національному університеті ім. Т. Шевченка. Після його успішного

  • закінчення брати зможуть стати студентами цього престижного закладу.

  • На запитання: «Ким ви бажаєте стати в майбутньому?» хлопці хором

  • відповідають: «Ученими». Вони мріють робити відкриття у галузі фізики.

  • БЛИЗНЯТА З СІЛЬСЬКОЇ ШКОЛИ ПЕРЕМОГЛИ У ЧЕМПІОНАТІ ЄВРОПИ З

  • РОЗВ’ЯЗАННЯ МАТЕМАТИЧНИХ ЗАДАЧ.



Олег ІВАНЕНКО Про трагедію, яка поділила його життя на «до» та «після», 29-річний Олег Іваненко говорить просто: «Я поламався». Шістнадцятирічним хлопчиком він невдало стрибнув у воду і скрутив собі шию. Медики передрікали йому життя без руху. Та Олег, рік за роком долаючи біль і наполегливо примушуючи своє тіло працювати, довів: медичний діагноз - не вирок. Інвалідний візок не зашкодив хлопцеві закінчити університет. Сьогодні Олег працює нотаріусом, керує автомобілем і завойовує золоті медалі. Іваненко - член Національної паралімпійської збірної України з плавання, чемпіон України, людина, яка встановила світовий рекорд, пропливши 50 метрів стилем батерфляй без єдиного вдиху. Цей рекорд Олегові дався нелегко: коли уперше спробував затримати дихання на дистанції, у нього зупинилося серце. На щастя, плавця встигли відкачати. «Спортсмен повинен бути готовий померти на дистанції, - твердить ця мужня людина. - Такий принцип справжнього спорту.» За словами Олега, до рекорду він прагнув зовсім не заради слави: «Я хочу показати і своїм хлопцям, та іншим людям, що з будь-якої ситуації можна знайти вихід. Потрібно тільки дуже захотіти. Можна зробити все! І з самого низу піднятися до будь-яких вершин.» «Своїми хлопцями» Олег Іваненко називає підопічних реабілітаційного центру у Броварах. Цю організацію для людей з обмеженими можливостями він створив сам. І вже зумів допомогти тисячам людей. ВІН ЗЛАМАВ ШИЮ. АЛЕ НЕ ЗЛАМАВСЯ САМ



Андрій КОСТЕЦЬКИЙ 15-річний Андрій Костецький з міста Мостиська встає о шостій ранку. Адже до школи йому ще потрібно встигнути видоїти корову і козу, вигнати їх на пасовище разом із курми й гусаками, нарубати дров для печі і приготувати сніданок для своєї великої родини. А як інакше, адже він - найстарший у сім'ї, де є тільки діти і старенька бабуся. Рік тому, після смерті батьків, вісьмох сиріт могли розподілити по дитячих будинках. «Ми, коли дізналися, страшенно перелякалися і проплакали півдня», - зізнається молодша сестричка Андрія, Христина. - Потім запитали у знайомих дорослих: «Хто може скасувати для нас ці інтернати? Нам відповіли: «Тільки у міськраді! Але туди треба звернутися із заявою. Ми сіли за стіл і написали її всі разом, як уміли. Потім віднесли наше прохання голові міста.» Гаряче бажання дітей не розлучатися зворушило дорослих… Діти залишилися разом. І хоча в будинок Костецьких часто привозять одяг, взуття і харчі, роблять у їхній маленькій хатинці ремонт (дітям допомагають усім містом), та все господарство - на самій родині. От і копають підлітки город, садять картоплю і щодня радіють тому, що вони - вкупі. «Хочу після дев’ятого класу піти у профтехучилище і стати водієм, - по- дорослому міркує Андрій, який у свої 15 вважає себе відповідальним за братиків і сестричок. - Адже мені молодших піднімати треба.» ПІДЛІТОК СТАВ ГОЛОВОЮ РОДИНИ З ВОСЬМИ БРАТІВ І СЕСТЕР



Микола ФІЛІПОВ Микола Петрович чекав своєї черги у відділку банку, коли туди увірвалася людина з автоматом. Шум, вереск, лемент: «Це не жарт! Це пограбування!». 58-річний водій маршрутки спочатку, щоправда, вирішив, що це служба безпеки закладу проводить навчання. Але всі сумніви в реальності того, що відбувається, у відвідувачів відпали, коли нападник почав стріляти: на його шляху став працівник банку, і злочинець випустив кілька куль, поранивши чоловіка в стегно й живіт. Люди кинулися до виходу. Микола Петрович залишив залу останнім. Проте бігти він не збирався. Філіпов зачинив вхідні двері перед носом грабіжника, що тікав разом із грішми, і підпер її плечем. -Я вирішив дочекатися міліції, - просто пояснює свій учинок пенсіонер. «Відчини, бо застрелю!» - кричав зловмисник і намагався вивалити двері, використовуючи автомат як важіль. Та Філіпов ще більше наліг плечем, сильно притиснувши злочинцеві пальці. Через чотири хвилини біля відділку загальмувала машина з блимавками. Ледь міліціонери поглянули в обличчя затриманого, зрозуміли: цього дня їм упіймалася в руки «велика риба». Орієнтування з фотокарткою цього міцного 25-річного чоловіка розіслали по всій Україні. За даними міліції, він причетний до десятка пограбувань банків в Україні й за кордоном. А в грудні влаштував стрілянину у Києві, поранивши патрульного й підлітка, що проходив поруч. 58-РІЧНИЙ ПЕНСІОНЕР ІЗ ЧЕРКАС ЗАТРИМАВ СЕРІЙНОГО ГРАБІЖНИКА



Сергій ГРИГОРОВИЧ Високоякісні комп’ютерні ігри, засновані на українській тематиці? Сергій Григорович довів - це можливо. Його «Козаки» і «STALKER» стали надзвичайно вдалими комерційними проектами. Одному з найуспішніших розробників комп’ютерних ігор у світі всього 29 років. Він рідко носить дорогі костюми, віддаючи перевагу джинсам, до всіх колег звертається на «ти», а по офісу пересувається на роликах. «Це заощаджує час», - пояснює сам Сергій. Босові на роликах підлеглі давно вже не дивуються. Тим паче, що це не найнезвичніший вид його транспорту. Свого часу Сергій пересувався по офісу на «швидкісному» (як він сам жартує) інвалідному візку: беручи участь у мотогонках, Григорович зламав ногу, але й далі керував компанією. Цей екстремал - один із наймолодших мільйонерів України. Він справді почав рано: у 13 років торгував комп’ютерними дисками, а в 16 уже створив власну компанію. Але такий високий статус не заважає Сергієві залишатися у душі мрійливим хлопчиськом. «Якби у мене було мільярдів 50, я б узявся за створення штучної атмосфери на Марсі та колонізацію», - чи то жартома, чи то всерйоз каже Григорович. І хто знає, у що могла би втілитись ця фантазія «великого хлопчика»? Адже в основі компанії бізнесмена Сергія Григоровича теж лежало його дитяче захоплення комп’ютерними іграми. ДИТЯЧЕ ЗАХОПЛЕННЯ ЗРОБИЛО ЙОГО МІЛЬЙОНЕРОМ



Володимир МНІШЕНКО У командира Дніпропетровського воєнізованого гірничорятувального загону Володимира Мнішенка складна робота. І річ навіть не у тому, що рятувальникам нерідко доводиться ризикувати життям - з найскладнішими умовами все-таки можна звикнутися. Але як упокоритися побаченому - маленькі тіла, розплющені бетонними плитами? «Я багато до чого звик, - хитає головою Володимир Михайлович. - Але із загибеллю дітей змиритися не можна.» Коли торік у жовтні завалився десятиповерховий будинок на вулиці Мандриківській у Дніпропетровську, і Мнишенко тиждень не йшов з місця трагедії. Хоча надії відкопати людей живими практично не було. Холодильники та іншу побутову технику, яку витягли з-під руїн, сплюснуло у прямокутники завтовшки у чотири сантиметри. Чи може у таких умовах вижити людина? Але рятувальники і далі наполегливо пробивалися крізь товщу уламків. Усупереч доказам розуму. І диво сталося: знизу таки почувся слабкий стогін. 42-річний мешканець квартири 107 падав разом із перекриттями з сьомого поверху на третій. Згори його завалило уламками будинку. Олександра діставалися за допомогою спецобладнання. А потім, ставши у ланцюжок, обережно спустили людину на ковдрі униз. Володимир зізнається, що у ті страшні дні намагався не думати про тих, хто лишався під уламками. Бо було дуже тяжко на серці. Вшанувати пам’ять загиблих він може тільки зараз, коли наодинці приїжджає до місця трагедії, щоб поставити свічку. На пам’ять про тих, кого не вдалося врятувати. ВІН ТИЖДЕНЬ НЕ ЙШОВ З РУЇН



Юрій ВОЙТЮК, Володимир ТУРСЬКИЙ, Олег ПОЛОЗЮК Кожного з них лихо підстерегло на злеті. Юрій Войтюк був завідувачем кафедри ботаніки, коли зненацька став стрімко втрачати зір. Володимир Турський осліп незабаром після закінчення юридичного факультету. А Олег Полозюк став кандидатом у майстри спорту з плавання, але… купаючись, невдало стрибнув у ставок і залишився прикутим до інвалідного візка. Коли всі троє були повні сил і здоров’я, кожен об’їхав чимало країн. Але Індія - країна дива, де, як той казав, здійснюються найнеймовірніші бажання, залишалася для них недосяжною. І тоді вони вирішили: дві пари ніг та одна пара очей - цього досить, щоб дістатися ашрама - гігантського храму в Путта-Парті. Там, на високій скелястій горі, росте дерево бажань, де незліченні прочани залишають записки із найзаповітнішими мріями. Вони здолали тяжкий шлях завдяки тому, що допомагали один одному. Олег описував друзям, що бачить, і спілкувався з індусами англійською. А Юрій із Володимиром котили інвалідний візок і несли речі. Разом подолали всі 240 сходинок, які вели до Дерева бажань… Індійська святиня справді допомогла їм: чоловіки ще раз переконалися, що, незважаючи на лихо, яке ввійшло в їхнє життя, МОЖУТЬ - жити, радіти, допомагати іншим… Життя триває! Олег став майстром спорту з плавання серед осіб із ураженим опертєво-руховим апаратом. Володимир обстоює у судах права інвалідів. Юрій готує викладачів для незрячих дітей. ВОНИ ВИРІШИЛИ: ДВІ ПАРИ НІГ ТА ОДНА ПАРА ОЧЕЙ – ЦЬОГО ДОСИТЬ ДЛЯ ПОДОРОЖІ ДО ІНДІЇ…



Рома КУПРИЯНОВ Якось маленький Рома Куприянов з Херсона повертався з мамою після тренування з гімнастики. І почув мелодію, що лунала з вікна місцевого палацу дитячої творчості. Малюк, якому тоді було п’ять років, зачаровано зупинився, побачив у вікні дітей з блискучими сурмами у руках і… відмовився чимчикувати далі. Ромчик закохався у щиру та дзвінку, як кришталь, музику, народжувану незвичним інструментом. Довелося матусі зайти до школи та попрохати керівника естрадно-духового оркестру Семена Миколайовича Ривкіна узяти сина за учня. Але ж таких маленьких сурмачів не буває! Кажуть, у Романовому віці просто неможливо грати на духових інструментах - дитячі легені не досить розвинені. Це фахівці так стверджують. А Рома взяв у руки сурму - і здивував учителя чистотою та силою звуку. Відтоді крихітного сурмача годі було вигнати з класу: він проводив за репетиціями п’ять-шість годин, перериваючись тільки, щоб з’їсти канапку, яку завжди тримала наготові Ромчина бабуся. От тільки: інструмент для такого маленького музиканта виявився занадто важким, хлопчикові ручки не могли втримати великої сурми. Довелося батькам купити синові маленького горна, який ще називають «кишеньковим». З цим інструментом Ромчик наробив шуму на першому у своєму житті виступі на честь 50-річчя херсонського духового оркестру (хлопчикові тоді ледве виповнилося 6 років). А навесні 2006 року диксиленд, в якому грає Рома, став лауреатом міжнародного дитячого джазового фестивалю імені Утьосова в Одесі. Бачили б ви, що діялося в залі! У пориві почуттів глядачі вибігали на сцену та цілували крихітного сурмача… «ТАК НЕ БУВАЄ», - КАЗАЛИ ПРО 6-РІЧНОГО СУРМАЧА ДОРОСЛІ МУЗИКАНТИ



Вітя ШИЛАН Того холодного весняного ранку Вітя Шилан - 13-річний сирота з села Устя Корецького району, що на Рівненщині, вирушив до річки - подивитися, чи не затопило мосту. Вода у Случі справді сильно піднялась, але перейти на інший берег мостом ще було можна. Вітя вже збирався повертатися додому, коли побачив, як ріка несе порожній човен. За борт що було сил чіплявся сусіда хлопчика - Юрій Шилан (пізніше чоловік розповів, що витягав човна на берег, але послизнувся, а стрімка течія швидко винесла його на середину річки). «Я перелякався і побіг кликати людей. Та навколо нікого не було. Тоді я помчав назад. Не був упевнений, що зможу витягти його, але розумів: якщо не зроблю всього, що мені під силу, - смерть людини буде на моїй совісті», - зізнається Вітя Шилан. 13-річному підліткові вдалося схопити потопельника за руку. 90- кілограмового сусіду він дотягнув до берега, ризикуючи будь-якої миті опинитися разом із Юрієм у крижаній воді. Лікарі кажуть: якби хлопчик з’явився на березі бодай на хвилину пізніше, Юрій Шилан навряд чи вижив би... 13-РІЧНИЙ ХЛОПЧИК ВИТЯГ ІЗ РІКИ 40-РІЧНОГО ЧОЛОВІКА



Юра КОЗАЦЬКИЙ, Вітя БОВСУНОВСЬКИЙ, Дмитрик НЕЛУПЕНКО і Толик ЛЯПОТА Четверо одинадцятикласників з села Недайводи Криворізького району винесли з охопленої вогнем хати чотирьох дітей та їхню маму.Власників старенького будинку, над яким займалося полум’я, хлопці не знали. Але того квітневого дня, коли школярі побачили з пагорбка хмари диму, це не мало значення. Сусіди у розпачі метушилися біля будинку: вогонь охопив веранду, тож увійти було неможливо. «Там хтось є?», -підбігши, вигукнули хлопці. Почувши у відповідь: «Діточки…», кинулися до вікон хати. Роздивитись, що відбувається усередині, було годі: чорний дим стояв щільною стіною. Толя потрапив у кімнату через розбите вікно. Намагаючись майже не вдихати отрути, на яку перетворилось повітря, він навпомацки знайшов на підлозі три нерухомих тіла. По одному Толя передав малюків у турботливі руки друзів. Дотягти господиню хати (жінка знепритомніла) до підвіконня сам не зміг, і в задимлене пекло з вікна рішуче стрибнув Юрко… Тільки після того, як чорні від гару рятівники, кашляючи, майже вивалилися з вогняної хати, вони усвідомили, що не побачили четвертої дитини. І тоді до вікна кинувся Дмитро. Він усе ж знайшов у полум'ї маленького Микиту. Віті, котрий прийняв його біля вікна з товаришевих рук, малюк здвся зовсім холодним. Але маленьке серце, на щастя, билося. Цей випадок став для чотирьох «мушкетерів» із Недайводи доленосним: тепер усі вони вчаться в Академії пожежної безпеки... ЩОБ УРЯТУВАТИ МАЛЮКІВ, ШКОЛЯРІ КИНУЛИСЬ У ВОГОНЬ



Сергій ЛАПОНОГ Цей випадок професіонали називають унікальним. Адже при народженні Богданчик важив усього 490 г. Такої крихітки на території СНД ще не вдавалося врятувати нікому. «Я чомусь не мала поганого передчуття, - згадує мама Богдана Олена Черній. - За тиждень до народження сина мені зробили УЗД, усе було добре…» Олену несподівано на «швидкій» відвезли у житомирський обласний центр охорони здоров’я матері та дитини. «Зізнаюся, я тоді вже у думках прощалася з малям, - каже жінка. - Медики сказали, що дитина жива, але не обнадіювали.» Але теорія медицини говорила - це маля не може вижити. А якщо виживе, то скоріш за все буде інвалідом. Але Богданчикові пощастило: малюк, який поміщався на долоні, не міг самостійно дихати і їсти, потрапив до дбайливих рук завідувача відділу інтенсивної терапії новонароджених Сергія Лапонога. Медик практично поселилися в лікарні, біля дитини, яка постійно потребувала його допомоги. Зважував кожен його новий грам, рахував кожен подих... До речі, Богдан - не єдиний маленький пацієнт, котрого порятували Сергій Петрович та його відділення. За кожного недоношеного малюка, котрий потрапляє у реанімацію обласного центру, він бореться як за власного. «Я щасливий, коли вдається виходити дитину», - зізнається лікар. Нещодавно Богданові виповнився рік. У День його народження батьки привезли малюка туди, де він з’явився на світ. Щоб разом із Сергієм Лапоногом і його колегами відсвяткувати таку важливу для них подію. ВИХОДИВ МАЛЮКА, ЩО З’ЯВИВСЯ НА СВІТ УДВІЧІ (!) РАНІШЕ ТЕРМІНУ



У житті завжди є місце подвигу, але шлях до нього лежить через виховання в собі почуття боргу, відповідального відношення до своїх обов'язків, моральній стійкості й політичній зрілості. Сміливість і мужність - це моральні й вольові риси, необхідні кожній людині не тільки у виняткових обставинах, але й у повсякденному житті, у праці ”




База даних захищена авторським правом ©pres.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка