Підготували: Підготували



Дата конвертації08.06.2016
Розмір445 b.


Підготували:

  • Підготували:

  • Півторацька Любов

  • Йосипенко Катерина

  • Орел Анна

  • Ворсул Аліна

  • Керівник: Манько Наталія Олександрівна,

  • учитель історії


Богдан Хмельницький.

  • Богдан Хмельницький.

  • Імперська політика денаціоналізації Українського народу.

  • Початок російської експансії.

  • Максим Залізняк. Історія життя та боротьби.

  • Холодноярська Республіка.

  • Шаєва гора.

  • Використана література.



Народився в сім'ї чигиринського сотника. Освіту здобув у Києво-братській школі, потім навчався в єзуїтській колегії у Львові, зберігши православ'я. Крім рідної мови володів польською, латинською, турецькою та французькою. Поступивши в козацьке військо, брав участь у польсько-турецькій війні, два роки перебував у полоні в турків в Константинополі. Після звільнення брав участь у походах запорожців на турецькі міста. У російсько-польській війні бився проти росіян і отримав від короля золоту шаблю за хоробрість. Захищав інтереси козацтва перед польським урядом. Поштовхом до розриву з поляками послужив напад підстарости Чаплицького на хутір Хмельницького, під час якого загинув син Богдана і викрадена його дружина. В середині сорокових років Хмельницький почав підготовку народного повстання проти польського панування на Україні. Незабаром він був схоплений, але зумів втекти в Запорізьку Січ.

  • Народився в сім'ї чигиринського сотника. Освіту здобув у Києво-братській школі, потім навчався в єзуїтській колегії у Львові, зберігши православ'я. Крім рідної мови володів польською, латинською, турецькою та французькою. Поступивши в козацьке військо, брав участь у польсько-турецькій війні, два роки перебував у полоні в турків в Константинополі. Після звільнення брав участь у походах запорожців на турецькі міста. У російсько-польській війні бився проти росіян і отримав від короля золоту шаблю за хоробрість. Захищав інтереси козацтва перед польським урядом. Поштовхом до розриву з поляками послужив напад підстарости Чаплицького на хутір Хмельницького, під час якого загинув син Богдана і викрадена його дружина. В середині сорокових років Хмельницький почав підготовку народного повстання проти польського панування на Україні. Незабаром він був схоплений, але зумів втекти в Запорізьку Січ.

  • У січні 1648 під керівництвом Хмельницького почалася визвольна війна українського народу. У битві біля Жовтих Вод і під Корсунем повсталі в союзі з татарами розбили польське військо, але не змогли повною мірою скористатися плодами перемоги. Хмельницький був проголошений гетьманом і урочисто вступив до Києва. Після відновлення військових дій українські війська під командуванням Хмельницького завдали полякам нищівної поразки, але через зраду кримського хана Хмельницький був змушений укласти невигідний і недовговічний Зборівський мирний договір, по суті тільки підтвердив колишні права малоросійського козацтва.



Імперська політика Росії в Україні мала катастрофічні наслідки - народжена в національно-визвольній боротьбі Українського народу Українська Козацька держава перестала існувати. Однією з причин цього стала втрата державницьких ідеалів насамперед керівною верхівкою України, яка з часом розірвала зв’язок зі своїм народом і поступово злилася із загальноімперськими елітами. Приватизація української еліти і насамперед козацької знаті шляхом надання їй дворянського стану та інших привілеїв стала наріжним каменем російської політики в Україні, яка у різних формах здійснювалася впродовж багатьох століть, в т. ч. й в умовах колишнього СРСР.

  • Імперська політика Росії в Україні мала катастрофічні наслідки - народжена в національно-визвольній боротьбі Українського народу Українська Козацька держава перестала існувати. Однією з причин цього стала втрата державницьких ідеалів насамперед керівною верхівкою України, яка з часом розірвала зв’язок зі своїм народом і поступово злилася із загальноімперськими елітами. Приватизація української еліти і насамперед козацької знаті шляхом надання їй дворянського стану та інших привілеїв стала наріжним каменем російської політики в Україні, яка у різних формах здійснювалася впродовж багатьох століть, в т. ч. й в умовах колишнього СРСР.

  • Починаючи з другої половини XVII ст., в умовах демонтажу української державності російська влада не без підтримки частини українських можновладців продовжувала посилювати політико-адміністративний, а з часів Катерини II і фінансово-економічний тиск на Україну, використовуючи її економічний і демографічний потенціали у власних цілях. Йдеться про перетворення частини козацтва на кріпаків, використання українців на будівельних роботах на російських теренах, обмеження "вольностей та привілеїв" козацтва, а згодом і його знищення, закріпачення селянства, руйнування економічної самодостатності України та своєрідного укладу її торговельно-господарського життя, знищення митних кордонів між Гетьманщиною і Росією та введення на території першої загальноімперського політико-адміністративного устрою тощо.



Специфічною рисою культурно-освітнього розвитку Московського царства у цей період було активне використання українських, на той час більш розвинених й численних, інтелектуальних та культурних осередків, освітніх закладів (колегіумів, академій). Почала здійснюватися модернізаціяправославного культу шляхом поширення українських церковних новацій, використання тогочасного київського книжного "рєчєнія" для розробки російської літературної мови тощо. Як писав М. Грушевський, “український нарід був на той час значно освідченішим”. “З України ціле століття надходили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили писати і друкувати. Довгий час усі вищі наукові особи в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було”.

  • Специфічною рисою культурно-освітнього розвитку Московського царства у цей період було активне використання українських, на той час більш розвинених й численних, інтелектуальних та культурних осередків, освітніх закладів (колегіумів, академій). Почала здійснюватися модернізаціяправославного культу шляхом поширення українських церковних новацій, використання тогочасного київського книжного "рєчєнія" для розробки російської літературної мови тощо. Як писав М. Грушевський, “український нарід був на той час значно освідченішим”. “З України ціле століття надходили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили писати і друкувати. Довгий час усі вищі наукові особи в Московщині були з українців, бо своїх учених там не було”.



З кінця XVIII - початку XIX ст. розпочалася цілеспрямована політика русифікації українського народу, який в той період (не кажучи про XVII ст) все ще був цілком самодостатнім в етнокультурному відношенні і мав достатній потенціал для подальшого повноцінного розвитку. Упродовж століть Росія послідовно та цілеспрямовано здійснювала політику знищення самобутності України відповідно до принципів загальноімперської культури. Ще у 1720 p. Указом Петра І було заборонено видавати в Україні будь-які книжки, крім богослужбових, "дабы никакой розни и особаго наречия не было", що було підкріплено й "розвинено" подальшими урядами Росії. Продовженням цієї політики стало видання у 1753 р. царського Указу про заборону викладання української мови в Києво-Могилянській академії, заборона у 1769 р. Синодом Російської православної церкви друкування українського букваря, видання у 1863 р. Валуєвського циркуляра про заборону книг "малоруською" мовою духовного змісту, навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу. Йдеться також про затвердження у 1874 р. Статуту про початкові народні школи, у якому визначалося навчання учнів цих шкіл лише російською мовою; про Емський указ 1876 р. щодо заборони ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малороссийским наречием", заборону сценічних вистав, співу, читання та друкування текстів українською мовою. Після захоплення у 1914 р. Галичини російська військова адміністрація заборонила всю українську пресу, українські навчальні заклади та відповідні громадські організації. Цей перелік можна продовжити. М. Драгоманова за статтю “О педагогическом значении малорусского языка" було звільнено з посади доцента Київського університету.

  • З кінця XVIII - початку XIX ст. розпочалася цілеспрямована політика русифікації українського народу, який в той період (не кажучи про XVII ст) все ще був цілком самодостатнім в етнокультурному відношенні і мав достатній потенціал для подальшого повноцінного розвитку. Упродовж століть Росія послідовно та цілеспрямовано здійснювала політику знищення самобутності України відповідно до принципів загальноімперської культури. Ще у 1720 p. Указом Петра І було заборонено видавати в Україні будь-які книжки, крім богослужбових, "дабы никакой розни и особаго наречия не было", що було підкріплено й "розвинено" подальшими урядами Росії. Продовженням цієї політики стало видання у 1753 р. царського Указу про заборону викладання української мови в Києво-Могилянській академії, заборона у 1769 р. Синодом Російської православної церкви друкування українського букваря, видання у 1863 р. Валуєвського циркуляра про заборону книг "малоруською" мовою духовного змісту, навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу. Йдеться також про затвердження у 1874 р. Статуту про початкові народні школи, у якому визначалося навчання учнів цих шкіл лише російською мовою; про Емський указ 1876 р. щодо заборони ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур "малороссийским наречием", заборону сценічних вистав, співу, читання та друкування текстів українською мовою. Після захоплення у 1914 р. Галичини російська військова адміністрація заборонила всю українську пресу, українські навчальні заклади та відповідні громадські організації. Цей перелік можна продовжити. М. Драгоманова за статтю “О педагогическом значении малорусского языка" було звільнено з посади доцента Київського університету.



У цьому контексті безпідставними й недоречними видаються дискусії з приводу того, яка культурна спадщина (російська чи українська) була розвиненішою і "хто кого окультурив", оскільки духовні й культурні цінності кожної нації визначають її місце, значення і роль в історії людства. У цьому зв’язку не можна вважати компенсацією за втрату власних духовних цінностей навіть якнайширший та спрощений доступ до будь-якої, нехай і значної, проте не своєї (в даному випадку - російської) культури. Такий вимушено іншомовний та іншокультурний стан позбавляє будь-яку націю творчого духу, а з ним й історичної перспективи. За часів російського панування це сталося і з українською нацією. Українському народові (після зруйнування його культурно-духовного життя) було відмовлено в можливості відтворення власних культурних цінностей. Треба додати, що у зазначеному питанні російські політики різних переконань, чиновники й інтелігенти завжди виявляли одностайність.

  • У цьому контексті безпідставними й недоречними видаються дискусії з приводу того, яка культурна спадщина (російська чи українська) була розвиненішою і "хто кого окультурив", оскільки духовні й культурні цінності кожної нації визначають її місце, значення і роль в історії людства. У цьому зв’язку не можна вважати компенсацією за втрату власних духовних цінностей навіть якнайширший та спрощений доступ до будь-якої, нехай і значної, проте не своєї (в даному випадку - російської) культури. Такий вимушено іншомовний та іншокультурний стан позбавляє будь-яку націю творчого духу, а з ним й історичної перспективи. За часів російського панування це сталося і з українською нацією. Українському народові (після зруйнування його культурно-духовного життя) було відмовлено в можливості відтворення власних культурних цінностей. Треба додати, що у зазначеному питанні російські політики різних переконань, чиновники й інтелігенти завжди виявляли одностайність.



Історичні дані свідчать, що країни-метрополії, як правило, обмежувалися формуванням в колоніях колабораціоністської адміністрації з представників місцевих етнічних груп, але ніколи не знищували їхню національну самобутність. Особливістю колоніальної політики Росії XIX-XX ст. було прагнення до знищення національної самобутності колонізованих народів, що унеможливлювало розвиток її провінцій як самостійних, а в майбутньому - як незалежних національних держав. Щодо України така політика призвела до денаціоналізації значної частини її народу, глибоких деформацій в його духовно-культурному розвитку, деградації й розпорошення українських елітних прошарків, величезних викривлень в етносоціальній структурі суспільства і тенденціях його демографічного розвитку.

  • Історичні дані свідчать, що країни-метрополії, як правило, обмежувалися формуванням в колоніях колабораціоністської адміністрації з представників місцевих етнічних груп, але ніколи не знищували їхню національну самобутність. Особливістю колоніальної політики Росії XIX-XX ст. було прагнення до знищення національної самобутності колонізованих народів, що унеможливлювало розвиток її провінцій як самостійних, а в майбутньому - як незалежних національних держав. Щодо України така політика призвела до денаціоналізації значної частини її народу, глибоких деформацій в його духовно-культурному розвитку, деградації й розпорошення українських елітних прошарків, величезних викривлень в етносоціальній структурі суспільства і тенденціях його демографічного розвитку.

  • Після 1917 року імперська політика царизму була продовжена в особливий спосіб. УРСР створювала лише видимість певної державності.



У дійсності УРСР не була і не могла бути повноцінним втіленням ідеї та принципів української державності, суверенною державою Українського народу, інструментом його національного відродження. І це природно. Розбудований на принципах більшовизму, Радянський Союз, до складу якого входила УРСР, насправді став наступником російського імперіалізму, головною засадою якого завжди була політика територіальної експансії.

  • У дійсності УРСР не була і не могла бути повноцінним втіленням ідеї та принципів української державності, суверенною державою Українського народу, інструментом його національного відродження. І це природно. Розбудований на принципах більшовизму, Радянський Союз, до складу якого входила УРСР, насправді став наступником російського імперіалізму, головною засадою якого завжди була політика територіальної експансії.

  • Зі здобуттям Незалежності перед нашою державою з усією гостротою постало завдання цілеспрямовано, крок за кроком подолати всі жахливі наслідки політики денаціоналізації, яка впродовж багатьох століть насаджувалася Українському народові. Треба бути коректними і визнати: нами зроблено багато у цих питаннях. Але реалізоване жодною мірою не зіставляється з потребами часу.



Загалом, маємо виходити з того, що Український народ і досі не зміг повною мірою відновити свій політичний, економічний, інтелектуальний та духовний потенціал після випробувань останніх сторіч і остаточно подолати комплекс національної меншовартості, міцно вкорінений у суспільнусвідомість. Відчуття національної гідності та гордості й нині відсутнє у значної частини українських громадян, в т. ч. й інтелігенції. Об'єктивними характеристиками нинішнього українського суспільства продовжують залишатися ідейно-духовна розпорошеність та недостатня розвиненість суто українських еліт. Наше суспільство і досі значною мірою лишається зрусифікованим, продовжує перебувати в "силовому полі" російської політики, економіки і культури. Досить поширене скептичне ставлення до української історії і культури, їхніх значущості та гідного майбутнього. Відчуваються дефіцит самоповаги у політичних та економічних справах, недостатня рішучість при визначенні власних геополітичних стратегій та при захисті національних інтересів. Втім з кожним роком суверенного буття в Українського народу зростає стійке і ясне відчуття своєї самодостатності й унікальності в розмаїтому світі інших націй, що є міцним підгрунтям для формування у майбутньому конструктивної, адекватної самоідентифікації.

  • Загалом, маємо виходити з того, що Український народ і досі не зміг повною мірою відновити свій політичний, економічний, інтелектуальний та духовний потенціал після випробувань останніх сторіч і остаточно подолати комплекс національної меншовартості, міцно вкорінений у суспільнусвідомість. Відчуття національної гідності та гордості й нині відсутнє у значної частини українських громадян, в т. ч. й інтелігенції. Об'єктивними характеристиками нинішнього українського суспільства продовжують залишатися ідейно-духовна розпорошеність та недостатня розвиненість суто українських еліт. Наше суспільство і досі значною мірою лишається зрусифікованим, продовжує перебувати в "силовому полі" російської політики, економіки і культури. Досить поширене скептичне ставлення до української історії і культури, їхніх значущості та гідного майбутнього. Відчуваються дефіцит самоповаги у політичних та економічних справах, недостатня рішучість при визначенні власних геополітичних стратегій та при захисті національних інтересів. Втім з кожним роком суверенного буття в Українського народу зростає стійке і ясне відчуття своєї самодостатності й унікальності в розмаїтому світі інших націй, що є міцним підгрунтям для формування у майбутньому конструктивної, адекватної самоідентифікації.



Відновленням Україною 1991 року незалежності й суверенітету завершено черговий етап у формуванні та житті Українського народу. Попри багатовікові намагання різних сусідів денаціоналізувати й асимілювати Україну, а також незважаючи на важкі історичні випробування, що випали на її долю, Українська держава продовжує існувати й розвиватися. Значні складнощі нинішнього процесу становлення української політичної нації та Української держави не в останню чергу спричинені соціально-економічною та культурно-релігійною імперською політикою впродовж XVII - XX ст.

  • Відновленням Україною 1991 року незалежності й суверенітету завершено черговий етап у формуванні та житті Українського народу. Попри багатовікові намагання різних сусідів денаціоналізувати й асимілювати Україну, а також незважаючи на важкі історичні випробування, що випали на її долю, Українська держава продовжує існувати й розвиватися. Значні складнощі нинішнього процесу становлення української політичної нації та Української держави не в останню чергу спричинені соціально-економічною та культурно-релігійною імперською політикою впродовж XVII - XX ст.



Сьогоднішня Україна, як і Росія, переживає складний і найбільш відповідальний період у своїй історії - період переходу від тоталітаризму до суспільства, що базується на принципах демократії та ринкової економіки. Це водночас і період подолання самоізоляції, інтеграції країни у структури сучасного цивілізаційного процесу, у світове співтовариство демократичних держав. Мабуть, жодна з країн світу, як наша держава, не зацікавлена такою мірою в успіхах Росії на цьому шляху. Ми об’єктивно зацікавлені у відродженні великої демократичної Росії. Україна і Росія як дві сусідні суверенні держави, держави, що мають багато спільного в історичній долі своїх народів, завжди були і залишатимуться залежними одна від одної. Ця обопільна залежність значною мірою детермінує наш суспільний прогрес і у майбутньому: успіхи у розбудові демократичної Росії - це водночас і важливий чинник демократизації України. Саме такі відносини відкривають для нас найширші можливості державного та національного самоутвердження, реалізації визначального завдання стратегії нашого розвитку - євроінтеграційного курсу України.

  • Сьогоднішня Україна, як і Росія, переживає складний і найбільш відповідальний період у своїй історії - період переходу від тоталітаризму до суспільства, що базується на принципах демократії та ринкової економіки. Це водночас і період подолання самоізоляції, інтеграції країни у структури сучасного цивілізаційного процесу, у світове співтовариство демократичних держав. Мабуть, жодна з країн світу, як наша держава, не зацікавлена такою мірою в успіхах Росії на цьому шляху. Ми об’єктивно зацікавлені у відродженні великої демократичної Росії. Україна і Росія як дві сусідні суверенні держави, держави, що мають багато спільного в історичній долі своїх народів, завжди були і залишатимуться залежними одна від одної. Ця обопільна залежність значною мірою детермінує наш суспільний прогрес і у майбутньому: успіхи у розбудові демократичної Росії - це водночас і важливий чинник демократизації України. Саме такі відносини відкривають для нас найширші можливості державного та національного самоутвердження, реалізації визначального завдання стратегії нашого розвитку - євроінтеграційного курсу України.



Український та російський народи поєднує довгий спільний історичний шлях, на якому була не тільки експансія і гноблення, але й взаємодопомога та спільно пережиті драматичні події. Тому трагічні для української державності та народу наслідки Переяславської ради не слід розглядати як підставу для антиросійських настроїв в українському суспільстві. Росія - потужна світова держава і сусід України, тому вона є важливим політичним та економічним партнером Української держави, а російський народ є етнокультурно близьким українському. Однак, як засвідчує історія, політична та економічна доцільність завжди були, є і будуть для Росії (і мають стати для України) сильнішими за будь-які "братні" почуття, як це і продемонстрували історичні уроки Переяслава. Нині, маючи власну державу, Україна мусить повною мірою використати державотворчий потенціал свого народу, скористатися своїми геополітичними та геоекономічними перевагами виключно за критерієм власних національних інтересів.

  • Український та російський народи поєднує довгий спільний історичний шлях, на якому була не тільки експансія і гноблення, але й взаємодопомога та спільно пережиті драматичні події. Тому трагічні для української державності та народу наслідки Переяславської ради не слід розглядати як підставу для антиросійських настроїв в українському суспільстві. Росія - потужна світова держава і сусід України, тому вона є важливим політичним та економічним партнером Української держави, а російський народ є етнокультурно близьким українському. Однак, як засвідчує історія, політична та економічна доцільність завжди були, є і будуть для Росії (і мають стати для України) сильнішими за будь-які "братні" почуття, як це і продемонстрували історичні уроки Переяслава. Нині, маючи власну державу, Україна мусить повною мірою використати державотворчий потенціал свого народу, скористатися своїми геополітичними та геоекономічними перевагами виключно за критерієм власних національних інтересів.



Потрібно чітко визначити коридор можливостей у наших відносинах з Росією. Ці можливості даються нам нелегко, протягом минулого десятиліття вони були і ще довго лишатимуться найскладнішими в усьому комплексі зовнішньополітичних відносин нашої держави. Існують об’єктивні обставини, які треба враховувати. Мається на увазі не лише об’єктивність розвитку тісних економічних відносин, взаємозалежність у галузі науково-технічного та соціального прогресу, а й природна зумовленість ментальності наших народів, їхнього способу життя, найширших аспектів духовної та гуманітарної сфер, мови, культури, релігійних уподобань. Україна - багатонаціональна держава, і дуже важливим чинником є глибокі корені українсько-російських міжнаціональних відносин. Декілька століть ми жили в межах однієї держави і тому необхідна глибока мудрість політичного керівництва і, особливо, інтелектуальної еліти, щоб утвердити оптимальні механізми сучасного цивілізованого суверенного розвитку наших держав і народів. Звісно, що для цього потрібен час, взаємоповага, добра воля і терпіння.

  • Потрібно чітко визначити коридор можливостей у наших відносинах з Росією. Ці можливості даються нам нелегко, протягом минулого десятиліття вони були і ще довго лишатимуться найскладнішими в усьому комплексі зовнішньополітичних відносин нашої держави. Існують об’єктивні обставини, які треба враховувати. Мається на увазі не лише об’єктивність розвитку тісних економічних відносин, взаємозалежність у галузі науково-технічного та соціального прогресу, а й природна зумовленість ментальності наших народів, їхнього способу життя, найширших аспектів духовної та гуманітарної сфер, мови, культури, релігійних уподобань. Україна - багатонаціональна держава, і дуже важливим чинником є глибокі корені українсько-російських міжнаціональних відносин. Декілька століть ми жили в межах однієї держави і тому необхідна глибока мудрість політичного керівництва і, особливо, інтелектуальної еліти, щоб утвердити оптимальні механізми сучасного цивілізованого суверенного розвитку наших держав і народів. Звісно, що для цього потрібен час, взаємоповага, добра воля і терпіння.



За останні 500-600 років Україна неодноразово виявлялася тією визначальною ресурсною базою, приєднання й використання якої забезпечувало геополітичне домінування Литви, Польщі, Росії у регіоні або й на континенті. Ця ситуація є вже архетиповою для нашої історії, і пам'ятати про неї необхідно, адже існує загроза її повторення і у нинішній час. Лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого суверенітету та соборності Українська держава може і повинна перетворитися з об'єкта чужоземного впливу на повноправний суб'єкт сучасної міжнародної політики. Тому значення уроків Переяславської угоди для усвідомлення цього важко переоцінити.

  • За останні 500-600 років Україна неодноразово виявлялася тією визначальною ресурсною базою, приєднання й використання якої забезпечувало геополітичне домінування Литви, Польщі, Росії у регіоні або й на континенті. Ця ситуація є вже архетиповою для нашої історії, і пам'ятати про неї необхідно, адже існує загроза її повторення і у нинішній час. Лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого суверенітету та соборності Українська держава може і повинна перетворитися з об'єкта чужоземного впливу на повноправний суб'єкт сучасної міжнародної політики. Тому значення уроків Переяславської угоди для усвідомлення цього важко переоцінити.



Надавши Війську Запорізькому воєнну та дипломатичну допомогу, Московська держава одразу ж почала активно, хоча і обережно, здійснювати експансіоністську політику щодо України. Додатковим каталізатором московських намірів стала тогочасна внутрішня соціально-економічна нестабільність Козацької держави, а також побоювання, що Україна вийде з-під московського контролю. Такого повороту подій за умов перерозподілу сфер впливу у Східній Європі та на Балканах Московська держава як впливовий міжнародний "гравець" допустити не могла. Під тиском Москви вже 17 жовтня 1659 року гетьманський уряд Ю. Хмельницького підписав нові "Переяславські статті", які помітно звужували його повноваження в альянсі. Фактично документ заклав перші підвалини ліквідації вибореної в 1648-1654 pp. широкої української автономії. В подальшому царська дипломатія успішно застосовувала практику укладання окремих договорів про поділ повноважень зі щойно обраними гетьманами, що призводили до зменшення обсягу їхньої влади і, відповідно, посилення московського впливу в Україні. За винятком хіба що "Рішительних пунктів" Д. Апостола 1728 року у всіх інших "Статтях"* виразно проглядається тенденція до нівелювання не лише політичної, а й соціально-економічної автономії Гетьманщини у складі Московського царства.

  • Надавши Війську Запорізькому воєнну та дипломатичну допомогу, Московська держава одразу ж почала активно, хоча і обережно, здійснювати експансіоністську політику щодо України. Додатковим каталізатором московських намірів стала тогочасна внутрішня соціально-економічна нестабільність Козацької держави, а також побоювання, що Україна вийде з-під московського контролю. Такого повороту подій за умов перерозподілу сфер впливу у Східній Європі та на Балканах Московська держава як впливовий міжнародний "гравець" допустити не могла. Під тиском Москви вже 17 жовтня 1659 року гетьманський уряд Ю. Хмельницького підписав нові "Переяславські статті", які помітно звужували його повноваження в альянсі. Фактично документ заклав перші підвалини ліквідації вибореної в 1648-1654 pp. широкої української автономії. В подальшому царська дипломатія успішно застосовувала практику укладання окремих договорів про поділ повноважень зі щойно обраними гетьманами, що призводили до зменшення обсягу їхньої влади і, відповідно, посилення московського впливу в Україні. За винятком хіба що "Рішительних пунктів" Д. Апостола 1728 року у всіх інших "Статтях"* виразно проглядається тенденція до нівелювання не лише політичної, а й соціально-економічної автономії Гетьманщини у складі Московського царства.



Однією з головних причин такого розвитку подій стала незавершеність і неструктурованість політичної системи українського суспільства, його внутрішня роз'єднаність та неконсолідованість. На початку XVIII століття фактично втратило свою об’єднувальну функцію українське козацтво. Для ствердження національної державності, солідаризації суспільства тоді була конче необхідна хоча б відносна зовнішньополітична стабільність, послаблення експансії й тиску з боку потужних сусідів, у результаті чого Україні, розташованій на перетині їхніх геополітичних інтересів, доводилося постійно воювати. Особливо руйнівною для української державності була тактика Москви, спрямована на розпалювання ворожнечі у середовищі української шляхти і козацької старшини, розколотій на угруповання з різними (російськими, польськими, кримськими, турецькими, шведськими)"орієнтаціями".

  • Однією з головних причин такого розвитку подій стала незавершеність і неструктурованість політичної системи українського суспільства, його внутрішня роз'єднаність та неконсолідованість. На початку XVIII століття фактично втратило свою об’єднувальну функцію українське козацтво. Для ствердження національної державності, солідаризації суспільства тоді була конче необхідна хоча б відносна зовнішньополітична стабільність, послаблення експансії й тиску з боку потужних сусідів, у результаті чого Україні, розташованій на перетині їхніх геополітичних інтересів, доводилося постійно воювати. Особливо руйнівною для української державності була тактика Москви, спрямована на розпалювання ворожнечі у середовищі української шляхти і козацької старшини, розколотій на угруповання з різними (російськими, польськими, кримськими, турецькими, шведськими)"орієнтаціями".



Посилено інспірована ззовні боротьба шляхетсько-старшинських партій щоразу (до початку XVIII століття) призводила до руйнівних для народу й держави повномасштабних громадянських воєн (гетьманування І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи), а точніше, до однієї такої війни, що, періодично спалахуючи, жевріла в українському суспільстві протягом кількох десятиліть. Ці внутрішні чвари швидко виснажили Україну до критичної межі, що було абсолютно неприпустимим у тій ситуації. Вже в 1667 році, користуючись слабкістю гетьманського уряду, Московська держава просто проігнорувала його позицію й уклала з Польщею Андрусівське перемир'я (в основах своїх закріплене "Вічним миром" 1686 року), в якому, зокрема, був зафіксований поділ сфер впливу обох держав на українських територіях. В умовах внутрішньої неконсолідованості й нестабільності України це практично одразу призвело до її довгострокового розколу на Правобережну та Лівобережну з окремими урядами, повнота влади яких ставала дедалі примарнішою. Цілком очевидно, що все це істотно загальмувало націогенез та державотворчі процеси. Зазначені процеси і досі впливають на баланс політичних сил і визначення ними геостратегічних орієнтирів України.

  • Посилено інспірована ззовні боротьба шляхетсько-старшинських партій щоразу (до початку XVIII століття) призводила до руйнівних для народу й держави повномасштабних громадянських воєн (гетьманування І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи), а точніше, до однієї такої війни, що, періодично спалахуючи, жевріла в українському суспільстві протягом кількох десятиліть. Ці внутрішні чвари швидко виснажили Україну до критичної межі, що було абсолютно неприпустимим у тій ситуації. Вже в 1667 році, користуючись слабкістю гетьманського уряду, Московська держава просто проігнорувала його позицію й уклала з Польщею Андрусівське перемир'я (в основах своїх закріплене "Вічним миром" 1686 року), в якому, зокрема, був зафіксований поділ сфер впливу обох держав на українських територіях. В умовах внутрішньої неконсолідованості й нестабільності України це практично одразу призвело до її довгострокового розколу на Правобережну та Лівобережну з окремими урядами, повнота влади яких ставала дедалі примарнішою. Цілком очевидно, що все це істотно загальмувало націогенез та державотворчі процеси. Зазначені процеси і досі впливають на баланс політичних сил і визначення ними геостратегічних орієнтирів України.



Свою позицію у відносинах з Україною Москва яскраво продемонструвала в 1768 році, коли селяни й козаки Правобережної України здійснили спробу самостійно звільнитися від панування Польщі. Головну роль у придушенні повстання відіграла саме Росія. Скориставшись довіроюкерівників повстання, росіяни заарештували їх і видали полякам. Спільними зусиллями російських і польських військ повстання було жорстоко придушене, а панування Польщі на Правобережжі повністю поновлено. Загалом, вже в другій половині XVII - на початку XVIII ст. Росія завдала Україні смертельного удару: значно звузила її суверенітет, розколола навпіл і віддала (з власних геополітичних міркувань) значну її частину під владу Польщі. Саме тоді Україна, ставши південно-західним форпостом Росії, вперше виступила у незавидній ролі плацдарму воєнних дій Російської імперської держави, яка завжди воювала за свої, а не за українські інтереси.

  • Свою позицію у відносинах з Україною Москва яскраво продемонструвала в 1768 році, коли селяни й козаки Правобережної України здійснили спробу самостійно звільнитися від панування Польщі. Головну роль у придушенні повстання відіграла саме Росія. Скориставшись довіроюкерівників повстання, росіяни заарештували їх і видали полякам. Спільними зусиллями російських і польських військ повстання було жорстоко придушене, а панування Польщі на Правобережжі повністю поновлено. Загалом, вже в другій половині XVII - на початку XVIII ст. Росія завдала Україні смертельного удару: значно звузила її суверенітет, розколола навпіл і віддала (з власних геополітичних міркувань) значну її частину під владу Польщі. Саме тоді Україна, ставши південно-західним форпостом Росії, вперше виступила у незавидній ролі плацдарму воєнних дій Російської імперської держави, яка завжди воювала за свої, а не за українські інтереси.





В 20-тих числах березня до Залізняка прибув козацький отаман Йосип Шелест, що нібито показав лист від запорізького кошового отамана, в якому той закликав до повстання проти Польщі. Незабаром Шелеста було вбито, а лист зник. До кінця квітня Залізняк зібрав в Холодному Яру, поблизу Мотронинского монастиря, загін запорожців, козаків надвірної міліції та селян чисельністю біля тисячі чоловік. Повстанці проголосили Максима отаманом, хоча сам він називав себе полковником Низового Війська Запорізького. Основною причиною повстання був жорстокий релігійний та соціально-економічний гніт українського селянства, Речі Посполитої. Значну роль зіграли і провокаційні дії з боку російського уряду, що поширювали серед українців чутки про так звану „золоту грамоту“, якою імператраця нібито давала дозвіл Залізняку винищувати поляків та євреїв. У своїх проповідях до повстання проти релігійного гноблення закликав також отець Мельхиседик Значко-Яворський, ігумен Мотроненського монастиря, в якому Залізняк був послушником.

  • В 20-тих числах березня до Залізняка прибув козацький отаман Йосип Шелест, що нібито показав лист від запорізького кошового отамана, в якому той закликав до повстання проти Польщі. Незабаром Шелеста було вбито, а лист зник. До кінця квітня Залізняк зібрав в Холодному Яру, поблизу Мотронинского монастиря, загін запорожців, козаків надвірної міліції та селян чисельністю біля тисячі чоловік. Повстанці проголосили Максима отаманом, хоча сам він називав себе полковником Низового Війська Запорізького. Основною причиною повстання був жорстокий релігійний та соціально-економічний гніт українського селянства, Речі Посполитої. Значну роль зіграли і провокаційні дії з боку російського уряду, що поширювали серед українців чутки про так звану „золоту грамоту“, якою імператраця нібито давала дозвіл Залізняку винищувати поляків та євреїв. У своїх проповідях до повстання проти релігійного гноблення закликав також отець Мельхиседик Значко-Яворський, ігумен Мотроненського монастиря, в якому Залізняк був послушником.

  • В другій половині травня загін Максима, чисельність якого постійно зростала вирушив із Холодного Яру. Протягом трьох тижнів повсталі, користуючись підтримкою православних селян, захопили Жаботин, Смілу, Богуслав, Черкаси, Канів, Корсунь, Лебедин, Лисянку, Звенигородку. Гайдамаки жорстоко розправлялися з польським та єврейським населенням. 20 – 21-го червня (за новим стилем) повсталі оточили Умань і за кілька годин повністю захопили добре укріплине місто. Чому значчно сприяв перехід на бік гайдамаків Івана Гонти, сотника надвірної міліції Потоцьких.





Барська конфедерація вже була розгромлена і розмах повстання вже почав турбувати російський уряд, в якому гайдамаки як військова сила вже стала не потрібна. Тому російські війська надали допомогу польській армії у придушенні повстання. Для арешту Залізняка та Гонти генералом М. Кречетніковим був посланий до Умані полковник Гур'єв з військом. 22 червня росіяни оточили табір гайдамаків, в якому на той час знаходилось близько 1000 вояків. Останні, вважаючи росіян своїми союзниками, не чинили опору при арешті. Більшість гайдамаків разом з Гонтою, як піддані Речі Посполитої були переданні полякам і страчені. 8 липня 1768 року Залізняка з 73-ма гайдамаками, що вважалися царськими підданими були ув'язненні в Києво-Печерській фортеці. В кінці липня їх було засуджено на побиття батогами, таврування, виривання ніздрів, і довічне на шахти. 1 листопода 1768 року дорогою до Білгороду, в слободі Котельні, Залізняк і 500 ув'язнених розброїли конвой і втекли. Невдовзі їх спіймали і відправили на катору. Імовірно, що саме там й помер керівник гайдамацького повстання, Максим Залізняк.

  • Барська конфедерація вже була розгромлена і розмах повстання вже почав турбувати російський уряд, в якому гайдамаки як військова сила вже стала не потрібна. Тому російські війська надали допомогу польській армії у придушенні повстання. Для арешту Залізняка та Гонти генералом М. Кречетніковим був посланий до Умані полковник Гур'єв з військом. 22 червня росіяни оточили табір гайдамаків, в якому на той час знаходилось близько 1000 вояків. Останні, вважаючи росіян своїми союзниками, не чинили опору при арешті. Більшість гайдамаків разом з Гонтою, як піддані Речі Посполитої були переданні полякам і страчені. 8 липня 1768 року Залізняка з 73-ма гайдамаками, що вважалися царськими підданими були ув'язненні в Києво-Печерській фортеці. В кінці липня їх було засуджено на побиття батогами, таврування, виривання ніздрів, і довічне на шахти. 1 листопода 1768 року дорогою до Білгороду, в слободі Котельні, Залізняк і 500 ув'язнених розброїли конвой і втекли. Невдовзі їх спіймали і відправили на катору. Імовірно, що саме там й помер керівник гайдамацького повстання, Максим Залізняк.



Холодно́ярська Респýбліка (1919–1922)  — невизнане державне утворення на території України (на той час УНР), у Чигиринському районі Черкаської області, в районі лісового урочища Холодний Яр, зі столицею в селі Мельники.

  • Холодно́ярська Респýбліка (1919–1922)  — невизнане державне утворення на території України (на той час УНР), у Чигиринському районі Черкаської області, в районі лісового урочища Холодний Яр, зі столицею в селі Мельники.



В 1918 — 1922 роках православний Мотронинський монастир став осередком українського повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів та російських «білих» і «червоних» інтервентів), який очолювали брати Чучупаки.

  • В 1918 — 1922 роках православний Мотронинський монастир став осередком українського повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів та російських «білих» і «червоних» інтервентів), який очолювали брати Чучупаки.

  • В зв'язку з революцією, жителями села Мельники, на прохання ігумені, щоб вберегти Монастир від пограбування, було створено загін самооборони Мотронинського монастиря під керівництвом Олекси Чучупака. До складу загону входило 22 особи.



Пізніше, в 1919 році, загін перетворився на полк, а Василя Чучупака було обрано командиром полка (до цього він був прапорщиком Російської Імператорської армії, а ще раніше — сільським вчителем). Його братПетро Чучупак став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх з Черкас. Полк увесь час поповнювався, його чисельність досягала 2000 чоловік.

  • Пізніше, в 1919 році, загін перетворився на полк, а Василя Чучупака було обрано командиром полка (до цього він був прапорщиком Російської Імператорської армії, а ще раніше — сільським вчителем). Його братПетро Чучупак став начальником штабу полку. Під час окупації України денікінцями полк брав участь у вигнанні їх з Черкас. Полк увесь час поповнювався, його чисельність досягала 2000 чоловік.

  • Згодом утворилась Холодноярська республіка, територія якої охоплювала понад 25 навколишніх сіл та мала близько 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів — отаманами (на згадку про минувшину).



Холодноярська республіка, яка протягом чотирьох років існувала на території Черкаської та Кіровоградської областей. Ця земля славиться своїм свободолюбством. Тут святили ножі Гонта і Залізняк, а Шевченко написав поему "Гайдамаки". І вже їхні нащадки в часи соціалістичної України створили тут окрему республіку - Холодноярську.

  • Холодноярська республіка, яка протягом чотирьох років існувала на території Черкаської та Кіровоградської областей. Ця земля славиться своїм свободолюбством. Тут святили ножі Гонта і Залізняк, а Шевченко написав поему "Гайдамаки". І вже їхні нащадки в часи соціалістичної України створили тут окрему республіку - Холодноярську.

  • На прохання ігумені жіночого Мотронинського монастиря тут організували загін самооборони. Але незгодних було надто багато, загін став полком, а згодом - цілою республікою. От її карта - тридцять сіл у п'яти повітах. А зустрічалися тут за покликом дзвона.



Російські більшовики з самого початку планували ліквідацію амністованих отаманів, але не наважувались це зробити аж до листопаду, коли вже заходились ліквідовувати не тільки отаманів, а й увесь повстанський, «підозрілий» і співчуваючий елемент у районі Холодного Яру. Дуже скоро, репресії проти населення стали основним засобом боротьби з повстанством. Сім'ї повстанців і куркульських елементів, що допомагали повстанцям, виселялися. У них конфісковувалося майно, інвентар і запаси продовольства. Всіх працездатних направляли в трудові частини, непрацездатних розміщували у містах і селищах.

  • Російські більшовики з самого початку планували ліквідацію амністованих отаманів, але не наважувались це зробити аж до листопаду, коли вже заходились ліквідовувати не тільки отаманів, а й увесь повстанський, «підозрілий» і співчуваючий елемент у районі Холодного Яру. Дуже скоро, репресії проти населення стали основним засобом боротьби з повстанством. Сім'ї повстанців і куркульських елементів, що допомагали повстанцям, виселялися. У них конфісковувалося майно, інвентар і запаси продовольства. Всіх працездатних направляли в трудові частини, непрацездатних розміщували у містах і селищах.

  • Холодноярська Республіка проіснувала до 1922 року, коли більшовики обманом заманили холодноярських отаманів в засідку. Проте, навіть у полоні, в стінах Київської в'язниці, ватажки повстанців перебили охорону, захопили зброю і спробували звільнитись. Під час нерівного бою, всі вони загинули смертю героїв.



Отамани Холодного Яру та Чорного Лісу мали сильний авторитет та значну підтримку у місцевого населення. В зв'язку з неможливістю перемогти бунтівних отаманів, в ЧК розробили спеціальну операцію з нейтралізації та захоплення холодноярських отаманів.

  • Отамани Холодного Яру та Чорного Лісу мали сильний авторитет та значну підтримку у місцевого населення. В зв'язку з неможливістю перемогти бунтівних отаманів, в ЧК розробили спеціальну операцію з нейтралізації та захоплення холодноярських отаманів.



Вона відбувалася в три етапи: 1) Вихід на одного з отаманів «Холодного Яру», який мав вплив на інших, та переконати їх в існуванні, вигаданою в надрах ЧК, «Чорноморської повстанської групи»; 2) Користуючись досягнутим, нейтралізувати дії повстанців і, посилаючись на наказ Петлюри, змусити повстанців тимчасово відмовитися від активних дій; 3) Заманити отаманів у пастку й захопити основні командні кадри холодноярської повстанської групи військ. Безпосереднім керівником операції був Є. Євдокимов, який після успішно проведеної операції проти рейду Юрія Тютюнника став начальником особливого відділу губернського ВЧК. Наприкінці березня 1922 року розробку операції повністю завершили. Ідея була проста: під виглядом об'єднання повстанців створювалася «Чорноморська повстанська група» з командуванням і штабом для координації дій усіх повстанських загонів району. Чекісти перехопили полковника Петра Трохименка й сотника Юхима Терещенка, які йшли до Холодного Яру з Польщі. Трофименко був членом Військового комітету Центральної Ради. У 1918 році — військовим комендантом Єлисаветграда. Під час повстання проти гетьмана Скоропадського він очолював повстанський загін, а потім працював у штабі армії УНР. Його ім'я користувалось авторитетом в українців. Його і було вирішено зробити командувачем «Чорноморської повстанської групи» під псевдонімом «генштабу полковник Гамалія».

  • Вона відбувалася в три етапи: 1) Вихід на одного з отаманів «Холодного Яру», який мав вплив на інших, та переконати їх в існуванні, вигаданою в надрах ЧК, «Чорноморської повстанської групи»; 2) Користуючись досягнутим, нейтралізувати дії повстанців і, посилаючись на наказ Петлюри, змусити повстанців тимчасово відмовитися від активних дій; 3) Заманити отаманів у пастку й захопити основні командні кадри холодноярської повстанської групи військ. Безпосереднім керівником операції був Є. Євдокимов, який після успішно проведеної операції проти рейду Юрія Тютюнника став начальником особливого відділу губернського ВЧК. Наприкінці березня 1922 року розробку операції повністю завершили. Ідея була проста: під виглядом об'єднання повстанців створювалася «Чорноморська повстанська група» з командуванням і штабом для координації дій усіх повстанських загонів району. Чекісти перехопили полковника Петра Трохименка й сотника Юхима Терещенка, які йшли до Холодного Яру з Польщі. Трофименко був членом Військового комітету Центральної Ради. У 1918 році — військовим комендантом Єлисаветграда. Під час повстання проти гетьмана Скоропадського він очолював повстанський загін, а потім працював у штабі армії УНР. Його ім'я користувалось авторитетом в українців. Його і було вирішено зробити командувачем «Чорноморської повстанської групи» під псевдонімом «генштабу полковник Гамалія».



Начальником штабу групи чекісти призначили Юхима Терещенка, псевдонім — «сотник Завірюха». Слід відзначити, що в штабі Тютюнника було кілька українських офіцерів, котрі працювали на ЧК, зокрема Заярний, Снєгірьов, а можливо, і начальник особистої контррозвідки Петлюри полковник Чеботарьов. Можливо, Трофименка та Терещенка завербували не в квітні 1921 року, а набагато раніше. Реалізацію третього етапу операції чекісти розпочали в середині серпня 1922 року. Було повідомлено, що «Командувач» видав № 7 від 28 серпня, яким призначив:

  • Начальником штабу групи чекісти призначили Юхима Терещенка, псевдонім — «сотник Завірюха». Слід відзначити, що в штабі Тютюнника було кілька українських офіцерів, котрі працювали на ЧК, зокрема Заярний, Снєгірьов, а можливо, і начальник особистої контррозвідки Петлюри полковник Чеботарьов. Можливо, Трофименка та Терещенка завербували не в квітні 1921 року, а набагато раніше. Реалізацію третього етапу операції чекісти розпочали в середині серпня 1922 року. Було повідомлено, що «Командувач» видав № 7 від 28 серпня, яким призначив:



Ларіона Завгороднього — командиром 1-ї кінної Холодноярської дивізії, Мефодія Голик-Залізняка — командиром 1-го кінного полку Холодноярської дивізії та начальником дивізіону бронепоїздів, Черноусова Івана («Чорний Ворон») — командиром 2-го полку Холодноярської дивізії, Дениса Гупала — командиром 3-го полку Холодноярської дивізії,отамана Вороного— командир 4-го полку Холодноярської дивізії.

  • Ларіона Завгороднього — командиром 1-ї кінної Холодноярської дивізії, Мефодія Голик-Залізняка — командиром 1-го кінного полку Холодноярської дивізії та начальником дивізіону бронепоїздів, Черноусова Івана («Чорний Ворон») — командиром 2-го полку Холодноярської дивізії, Дениса Гупала — командиром 3-го полку Холодноярської дивізії,отамана Вороного— командир 4-го полку Холодноярської дивізії.

  • На 30 вересня 1922 року було призначено «з'їзд для вирішення плану руху та інших справ» у м. Звенигородці. 26 вересня 1922 року Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк,Олексій Добровольський, Василь Ткаченко прибули до отамана Ларіона Завгороднього. Чекіст «сотник Завірюха» обіцяв отаманам зустріч з генерал-хорунжим Андрієм Гулий-Гуленком, командуючим Південною повстанською групою військ, та полковником Гамалією. На той час Андрій Гулий-Гуленко вже був заарештований



В Звенигородці усіх отаманів заарештували без жодного пострілу. За подібним планом операції ЧК проводились по всій Україні.

  • В Звенигородці усіх отаманів заарештували без жодного пострілу. За подібним планом операції ЧК проводились по всій Україні.

  • На початку 1923 року в Лук'янівській в'язниці в Києві, утримувалися 42 повстанських командирів та отаманів.

  • Чекіст-«сотник Завірюха» з фальшивим повстанським загоном продовжив «діяти», збираючи туди повстанців, котрі залишилися після арешту їхніх командирів. Протягом 1922–1923 року чекісти здійснили остаточну зачистку території Чорного лісу та Холодного Яру. 2 лютого 1923 року Ларіона Завгороднього, Дениса Гупала, Мефодія Голика-Залізняка, Трохима Компанійця, Василя Ткаченка, Костянтина Здобудь-Волю, Івана Ляшенка, Григорія Яковенка, Юрія Дробатковського засудили до розстрілу, а Леонід Мушкет одержав десять років позбавлення волі. Холодноярських отаманів, козаків та декілька січових стрільців утримували разом, у камері № 1 Лук'янівської в'язниці.

  • 9 лютого вони (всього 38 діячів національного визвольного руху) підняли повстання у в'язниці. Хто не загинув під час повстання, був розстріляний катами ГПУ.



Ша́єва гора́ — державне заповідне урочище в Смілянському районіЧеркаської області.

  • Ша́єва гора́ — державне заповідне урочище в Смілянському районіЧеркаської області.

  • Створене рішенням Черкаської обласної ради від 08.04.2000 р. Барська конфедерація вже була розгромлена і розмах повстання вже почав турбувати російський уряд, в якому гайдамаки як військова сила вже стала не потрібна. Тому російські війська надали допомогу польській армії у придушенні повстання. Для арешту Залізняка та Гонти генералом М. Кречетніковим був посланий до Умані полковник Гур'єв з військом. 22 червня росіяни оточили табір гайдамаків, в якому на той час знаходилось близько 1000 вояків. Останні, вважаючи росіян своїми союзниками, не чинили опору при арешті. Більшість гайдамаків разом з Гонтою, як піддані Речі Посполитої були переданні полякам і страчені. 8 липня 1768 року Залізняка з 73-ма гайдамаками, що вважалися царськими підданими були ув'язненні в Києво-Печерській фортеці. В кінці липня їх було засуджено на побиття батогами, таврування, виривання ніздрів, і довічне на шахти. 1 листопода 1768 року дорогою до Білгороду, в слободі Котельні, Залізняк і 500 ув'язнених розброїли конвой і втекли. Невдовзі їх спіймали і відправили на катору. Імовірно, що саме там й помер керівник гайдамацького повстання, Максим Залізняк.

  • № 15-4. Має площу 24,2 га. Керуюча організація — Голов'ятинська сільська рада





Урочище «Шаєва гора» — унікальний природний комплекс, що являє собою горбистий ландшафт, що простягається понад річкою Тясмин, степову рослинність та штучні насадження (соснові,робінієві, грабові)другої половини ХХ ст.

  • Урочище «Шаєва гора» — унікальний природний комплекс, що являє собою горбистий ландшафт, що простягається понад річкою Тясмин, степову рослинність та штучні насадження (соснові,робінієві, грабові)другої половини ХХ ст.





Археологічна пам'ятка поселення скіфської доби. Тут археологами було знайдено багато скіфських поховань, а біля них знаряддя та різні речі із каменю, кісток, бронзи.

  • Археологічна пам'ятка поселення скіфської доби. Тут археологами було знайдено багато скіфських поховань, а біля них знаряддя та різні речі із каменю, кісток, бронзи.

  • За історичними переказами — табір російської імператриціКатерини ІІ під час поїздки по Потьомкінським селам.









Гора була стратегічною точкою і на ній повинні були буть розташовані укріплення і церква. В 1239 році церкву, яка розташовувалася на вершині Шаєвої гори, була спалена татарами. Цікавий факт, що під час розкопок у 20 столітті, археологами були знайдені сліди скіфської культури і епохи бронзового віку. В 2013 році на тереторії Шаєвої гори було встановлено три хреста: хрест Святого Великомученика Пантелеймона, хрест Спаса, хрест Святої Трійці. Крім того у підніжжя гори було відкрите і освячене джерело в 2014 році.

  • Гора була стратегічною точкою і на ній повинні були буть розташовані укріплення і церква. В 1239 році церкву, яка розташовувалася на вершині Шаєвої гори, була спалена татарами. Цікавий факт, що під час розкопок у 20 столітті, археологами були знайдені сліди скіфської культури і епохи бронзового віку. В 2013 році на тереторії Шаєвої гори було встановлено три хреста: хрест Святого Великомученика Пантелеймона, хрест Спаса, хрест Святої Трійці. Крім того у підніжжя гори було відкрите і освячене джерело в 2014 році.



Походження назви Шаєвої гори існує декілька версій:

  • Походження назви Шаєвої гори існує декілька версій:

  • загальна версія назви гори від імені єврея Шая, який тримав корчму на цій горі;

  • за словами старожилів, назва Шаєвої гори походить від імені козака Шая, який воював з польськими загарбниками.



Incognita.day.kiev.ua

  • Incognita.day.kiev.ua

  • books.google.com.ua

  • Uk.m.wikipedia.org

  • http://library.kiwix.org/wikipedia_uk_all/A/Холодноярська%20Республіка.html




База даних захищена авторським правом ©pres.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка